Олег Сернюк. Історія однієї фотосесії
Героєм нашого чергового інтерв’ю став весільний фотограф зі Львова. Олег Сернюк вже давно займається фотографією. Але останнім часом працює в одному з найбільш затребуваних жанрів. Фіксує моменти, які майже у всіх бувають раз в житті.
Як ви потрапили у світ фотомистецтва?
Якось мені батько показав свій Зеніт. Почав розповідати, як він проявляв плівки і як все відбувалося. Це мене зачепило.
Я почав фотографувати років у 10. Тоді я просто «клацав, клацав, клацав». Потім у 18 років у мене прокинулося бажання серйозно цим займатися. Дуже хотів свій фотоапарат. Але тоді фінанси не дозволяли, та і навчання тільки почалося.
Потім я зустрів свою майбутню дружину. Ми одружились через кілька років. Я їй часто говорив, що хочу займатися фотографією. І одного разу вона зробила мені подарунок. Це була камера. Я був дуже радий.
Сам собі вперше придбав фотоапарат в 2012 році. Взяв його в руки, і, як зазвичай буває, зрозумів, що нічого не виходить. Але я така людина, якщо сам не навчуся, ніхто не навчить. Треба брати все в свої руки. «Сів за інтернет» і почав вчитися.
Одним з найкращих рішень було піти у фотошколу (у Львові). Повчився, знайшов нових друзів. І почав займатись тим серйозно.
Мені до душі став пейзаж. Для мене, це як для чоловіків рибалка. Я собі йшов, сам, вночі, зранку. Сідав. Штативчик у руки і відпочивав.
Весільна фотозйомка Олега Сернюка
Потім у фотошколі нас навчали фотографувати людей і мені це сподобалось. Я переключився на весільну фотографію. Мені це зараз дуже подобається. Стараюсь в цьому розвиватись.
Завжди щось нове читаю, слухаю, дивлюсь. Маю така думку, що ніколи не треба на чомусь зупинятися. Адже людина ніколи не дійде до досконалості. Треба завжди вчитися. Гадаю, що буду до самої смерті вчитись. Я людина самокритична, і не знаю, чи буде для мене колись закінчення цього навчання.
Себе вважаю простою людиною, яка ніколи не казала, що чогось досягнула. Я ще не досягнув. Коли доб’юся висот, тоді я напевно, себе трошки полюблю в цьому плані.
Треба завжди вчитися. Я гадаю, що буду до самої смерті вчитися
А яка для вас максимальна «висота» у фотографії?
Для кожного своє. Для мене це стати топовим фотографом у світі. Я завжди ставлю собі високі планки. Можливо, спочатку вони здаються недосяжними, але до них треба йти.
Який жанр фотографії зараз вважаєте найскладнішим?
Зараз це для мене підводна зйомка. Через технічну складову, і те, що я не вмію плавати J
В кому вбачаєте еталон?
Я зараз присів на весільну фотографію. Тому подобається Володимир Іваш.
Все почалося з того, що він фотографував моє весілля. Мені сподобалося, як він працює. Його взагалі не помітно на святі.
Ще подобається російський фотограф Емін Кулієв. Дуже крутий дядько. Він робить неймовірні речі. В простій кімнаті у нього виходять шедеври. У нього нестандартне бачення.
Я теж люблю експериментувати. Не люблю усіляких ніжностей, «сюсі-пусі». Люблю щось дике. Можливо, я в душі такий. Але зовні я ж спокійний. Напевно, щось в мені рветься назовні.
Поділіться секретами тієї загадкової зйомки з ліжками в полі!
Це не весільна фотографія. І люди, що на світлинах, майже не знайомі. Хоч і виглядає, що вони дуже рідні.
Процес був дуже кумедний. Мені хлопець запропонував зробити фотографії для нього. Кажу, ти ж знаєш, я не люблю щось звичайне, давай нестандартне. Він погодився.
У мене давно була ідея, яку хотів втілити. Колись уявляв собі в полі ліжко. Тобто, ніби обставити у полі кімнату без стін. Вирішили, що можна десь дістати ліжка, шафу, меблі.
У нього були старі радянські ліжка. Але сказав хлопцю, що йому буде сумно, якщо він буде сам. Запропонував знайти йому дівчину. Він погодився.
Знайшов свою колишню співробітницю. Розказав їй свою ідею. І знову ж, сказав те ж саме. Що їй буде нецікаво, якщо вона будеш одна. Запропонував їй знайти хлопця.
Звів їх, познайомив, вони поспілкувались. На зйомку я вирішив взяти із собою своїх друзів, 2 фотографів. Була потрібна допомога з автомобілем. Все вирішилось і ми поїхали туди приблизно о другій годині ночі, щоб там все обставити.
Локації я не бачив. Мені цей хлопець, що фотографувався, сказав, що неподалік Дублян є цікаве поле. Ну і погодили їхати туди. Зазвичай я так не їжджу на зйомки, попередньо не перевіривши локацію.
Поїхали ми спочатку до його бабусі. Вона спала. І він, щоб не будити бабусю, переліз через хвіртку, заліз у сарай. Ми в темряві передавали ліжка. Бабуся, звісно, про це не знала. Нічого не видно, ліхтарями світимо, грузимо. Завантажили ми те все в машину, поїхали на поле. Стали машинами так, щоб освітити поле. Але був страшенний туман. Не знали, що робити.
Постало питання, де схід. Подивилися в телефоні в компасі, де буде сходити сонце. Вирішили розставляти, а там як буде.
Розставили ми ті ліжка. Все одно туман, нічого не видно, лише «труби» від ліхтариків. Я справді не знав, що робити. Але потроху світало. Туман трохи опустився. І локація почала вимальовуватися.
Позаду ліс, сонце неймовірно гарне. І от, власне, кольори фотографії природні. Я майже не додавав корекції. І я ахнув. Це таке круте місце. Було звичайне поле, але з тим сонцем і туманом. Мене аж всередині щось зачепило.
Було дуже холодно. Це був вересень. Температура сягала ледве +5. Змусив я моделей роздягнутись. Дівчина дуже тішилася, бо ми поклали її в ліжко, а вона закуталася ковдрою і лежала. Ми почали фотографуватися. Та що саме кумедне. Коли сонце піднялося, ми звернули увагу, що фоткаємось на приватному полі з ще не викопаною картоплею. Така ейфорія була, що ми того спочатку і не помітили. Люди їхали дорогою на роботу, дивились, на нас дико. Зрозуміло чому. Люди на полі, в ліжку, в білизні лежать. Потім ми розпороли подушки, почали пір’ям кидатись. Попри все результат того вартий.
“Пір’ям кидались на не викопаній картоплі”
Як Ви досягли довірив такій відвертій зйомці між незнайомцями?
Це було важко. Не зважаючи на те, що хлопець дуже хотів фотографії, та щей я йому дівчину гарну знайшов. Він все був готовий робити. Але із дівчиною було трохи складніше. Вона така весела, і що я її не просив, вона реагувала сміхом. Найважче було, коли попросив подивитися один на одного в очі. Ну вона три секунди протрималася і далі сміялася. І так кілька разів. Але я якось встигав схопити ті моменти.
Зі мною завжди їздить дружина. Щось допомагає, подає. На цей раз вона це знімала на відео. Потім ми його дивились, і зрозуміли, як зі сторони це все виглядало кумедно.
Зазвичай, я все людям намагаюсь пояснити. Але переважно, коли їм кажеш «сядь так, зроби так», це незручно для них, і це видно. Тому я стараюсь говорити про якийсь процес. Вони думають над ним, і тоді виходить.
Олег Сернюк
Весільний фотограф у Львові
Роботи Олега справді варті уваги. Адже кому, як не талановитій людині, може прийти така шалена ідея в голову?
Та головне – її реалізація. Наш герой завжди проходить шлях від задумки до її виконання. Та ще й нестандартними способами.
Цьому варто повчитися J
