Гра з вогнем, або чим загрожує фотошоп

Як часто вам доводиться обробляти фото? Скільки годин ви витрачаєте, намагаючись зробити картинку ідеальною? Фотошоп вже багато років є незамінним помічником для багатьох фотографів, особливо, якщо мова йде про роботу з моделями. Тим не менш, як і будь-яка інша “медаль”, ця має дві сторони. Очевидно, перша – суцільний позитив – в результаті так званих фотоманіпуляцій ми отримуємо картинку, яку не часто дає сама лиш камера. До того ж, постобробка дозволяє дати волю фантазії, наприклад, створити дивовижну сюрреалістичну світлину. Але що з другою стороною? Нижче, я спробую обґрунтувати, чому фотошоп ладен вбити творчий потенціал фотографів.

Контактні листи і “Магнум” — погляд

Нове століття принесло із собою чимало технологічних БУМів. Одним із них був стрімкий розвиток ринку цифрової фотографії, що змусило редакторів агентства “Магнум” переосмислити свій підхід до розгляду кандидатури того чи іншого фотографа. До цього, в агентстві було звичним приймати людей в команду з огляду не на вдалі знімки, але на, так звані, контактні листи.

Контактний лист – роздруковані безпосередньо з плівки, серії послідовно відзнятих кадрів. Ці листи дозволяли редакторам “Магнуму” не лише оцінити потенціал майбутнього працівника, а й відслідкувати унікальний образ його мислення під час самого процесу створення фотографії, зрозуміти підхід до кожної окремо взятої сцени, починаючи з першого моменту, який зупинив фотограф, і закінчуючи вдалою, презентабельною фотографією. До прикладу, Анрі Картьє-Берссон розглядав контактні листи фотографів під різними кутами, аби найбільш об’єктивно оцінити композицію форм у зображенні. От, що згадував про це Рене Буррі:

“Він вертів контактним листом так, ніби танцював із ним. Що найцікавіше – він навіть не дивився на фото”.

Контактний лист фотографа Magnum Photos Бруно Барбі

Переглядаючи контактні листи, можна помітити, що кожен фотограф витрачає на сцену від трьох до п’яти кадрів, в середньому. Наприклад, Еліот Ервіт сфотографував своїх відомих бульдогів під час прогулянки із колегою Хіродзі Куботою. Згодом, фотограф згадував:

“Я не взяв із собою камеру на прогулянку, тож, коли побачив цікаву сцену, довелось попросити фотоапарат в Хіродзі. Він щедро поділився своєю Leica, і я відзняв цілю плівку… Хороший кадр вийшов після десятків спроб”.

Ервіт справді працював над ситуацією, намагаючись знайти такий ракурс, при якому ілюзія людини з головою бульдога виглядала б ідеальною. Найкращим кадром виявився останній з цілої плівки.

Еліот Ервіт – Бульдоги (2000)

З часом, агентство не втратило свого прискіпливого ставлення до якісної фотографії. Наразі на “Магнум” працюють лише 65 фотографів – своєрідна еліта сучасної документальної фотографії, кожен із котрих пройшов сувору процедуру відбору і протягом перших двох років свого членства в кооперативі значився там, як кажуть, на пташиних правах. Нічогенький такий випробувальний термін, чи не так?

Зрозуміло, що “магнумівці” не звертаються до постобробки фотографій, з огляду на концепцію своєї творчості. Проте, їхня позиція неабияк яскраво ілюструє те, наскільки важливою є робота фотографа, оригінальний підхід і, врешті-решт, те, що не одним фотошопом живемо. Натомість, чимала кількість людей не може уявити себе без обробки. Не рідко можна споглядати світлини, які створені завдяки самим лиш фотоманіпуляціям. Чи приємні вони для ока? Безперечно. Чи несуть вони у собі щось окрім?…

Group f/64 і чесна фотографія

Розвиваючи тему, не можу не згадати і про відому Group f/64, яка бере свої витоки з кінця 20-х років ХХ століття. Власне, семеро (а згідно з деякими джерелами – одинадцятеро) фотографів, які входили у склад групи знайшли одне одного у боротьбі за, так звану, чесну фотографію, водночас – проти пікторіалізму. Серед них були такі відомі особи як Іммоджен Каннігем, Едвард Уестон, Віллард Ван Дайк, Ансель Адамс та інші. Історія зародження цієї ідеї овіяна легендами, а напевне відомо тільки те, що у 1932 році американський фотограф Ансель Адамс запропонував декільком своїм колегам об’єднатись для роботи над єдиним проектом. Того ж року і відбулась перша спільна виставка групи, на якій окрім фотографій було представлено своєрідний статут колективу. За деякими джерелами, Адамс знайшов натхнення у роботах іншого апологета чистої фотографії – Пола Стренда, проте у 1983 році засновник f/64 стверджував:

“Я це все вигадав. Я відчув місію! Простий відбиток без втручань – це найпрекрасніше, що може бути!”

Троянда й колода (1932). Цю свою світлину Ансель Адамс вважав еталоном чесної фотографії

Group f/64 стали фундаторами формалізму, чия творча діяльність мала значний вплив на розвиток фотографії, як у США, так і у всьому світі. Власне, члени групи вбачали фотографію, як відокремлений вид мистецтва, такий, що не потребує зайвих маніпуляцій, а отже, апелювали саме до фотографічної естетики, зокрема, до глибини різкості кадру (звідси і назва колективу, f/64 – мінімальний отвір діафрагми, при якому виходить особливо чітке і різке зображення).

Едвард Уестон “Перець”

Едвард Уестон – оголена дівчина

Цікаво те, що ані перша виставка, ані подальші, не викликали особливого інтересу публіки, отож у 1935 році колектив розвалився. І тільки після розпаду групи ідея чесної фотографії знайшла відгук у тогочасному фотографічному мистецтві й дотепер не втратила своєї актуальності.

Колаборація 380 Collective

До слова, українська фотосфера також не позбавлена прихильників чесної фотографії. Тут можемо назвати декілька видатних постатей, це, зокрема, учасники колаборації 380 Collective – Тарас Бичко, Павло Гур’єв і Ніка Фадеєва. Усі троє працюють у жанрі стріт-фотографії.

Павло Гур’єв “Українці” І

Павло Гур’єв “Українці” ІІ

Аби пролити світло на вищесказане, слід згадати про ще один важливий постулат Group f/64 (його ж наслідують і фотографи 380 Collective) – неприпустимість постановки у кадрі. Із цього розуміємо, що усі згадані фотографи жодним чином не втручаються у реальну течію подій. Ось, що говорить про це Тарас Бичко:

“Якщо йдеться саме про стріт-фото, то я не відношу його до рангу образотворчого мистецтва і не можу назвати себе художником, як роблять це, наприклад, концептуальні фотографи. Я – спостерігач, який відтворює об’єктивну реальність через призму свого бачення”.

Зауважу, що поборництво чесної фотографії – не моя мета. Але послідовників цієї ідеї, як, власне, і документалістів агентства “Магнум”, згадую не випадково. Адже, їх методи передбачають роботу фотографа власне під час знімання. Розуміння важливості таких речей як композиція, гра тіні і світла тощо. Цей процес сприяє розвитку власних вмінь і навичок і, зрештою, фотографії як такої. Дещо інакша ситуація складається у випадку із мистецькою фотографією.

Тарас Бичко “365 Days of Light and Shadow”

Фотошоп і аналогова фотографія

На відміну від репортажної фотографії, стріту, чи жанру, арт-фото не вимагає чіткого відтворення реальності. Тут мова йде про мімезис – авторську інтерпретацію побаченого у видошукачі, а отже, мають вагу фотопроцеси, що дають авторові максимальну свободу дій – фотошоп і аналогова фотографія. Остання сьогодні набирає все більше популярності серед митців. Зрештою, і фотошоп, і проявка діють однаково, от тільки можливість цифрової обробки світлин дає фотографові чудовий шанс розслабитись, через що маємо безліч прикладів халтурного ставлення до процесу знімання, відсутності власного пошуку, невміння працювати із фотоапаратом, повсюдну банальність тощо. Врешті-решт, процес цей має циклічну послідовність і виливається у суспільну звичку обробляти фотографії – майбутні фотографи наслідуватимуть теперішніх, а теперішні наслідують старожилів. От тільки прогрес не стоїть на місці, а отже досягають тепер потрібного ефекту не тими методами, якими це робилось у минулому сторіччі. Все дуже просто, настільки, що дуже шкідливо – поступово відмирає звичка розуміти фотографію, викладатись на повну, вміти фотографувати!

“Фотографію загубить не Photoshop чи Lightroom, але відсутність знань і розуміння у того, хто редагує світлину”. (Павло Гур’єв)

На противагу фоторедакторам стає аналогова фотографія, яка ще не поступилася своїми позиціями “цифрі”, певно, тільки у сфері арт-фото. Відверто кажучи, дещо несправедливим є визначення доцифрового фото, як аналогового. Проте сталось те, що сталось – розвиток фототехніки зробив “альтернативною” навіть звичайну плівку, що вже казати про способи друку, котрі ще століття тому здавались дивовижними…

Еллен Роджерс “Gnosis” І (2016) Фотохудожниця не послуговується електронними методами обробки, натомість використовує альтернативні техніки

Еллен Роджерс “Gnosis” ІІ (2016)

Головною відмінністю між цифровою і хімічною обробкою світлин є необхідність контролю. Процес проявки – своєрідне мистецтво в середині мистецтва. Ми так само затемнюємо, висвітлюємо, “шарпимо”, монтуємо тощо, от тільки робиться це лиш один раз. “Ctrl+z” точно не стане в нагоді… До того ж, не слід забувати і те, що мова йде про технологію минулого століття – очевидно, сучасні методи редагування фотографій відкривають дещо більше поле можливостей. З одного боку – плюс для авторської інтерпретації, з іншого – повертаємось до питання про роботу з фототехнікою. Задля справедливості, слід сказати, що можуть мати місце і такі випадки, коли другорядний інструмент – камера, але аж ніяк не фоторедактор. Щоправда, в такому випадку слід розрізняти фотографію й інші види зображального мистецтва.

“Художник використає обробку, як інструмент, і чому б йому цим нехтувати? От тільки чи буде це фотографія? В еру плівкового фото чимало людей самі проявляли свої фотографії, і це та ж сама обробка, лиш дещо складніша. Проекспоноване на світлочутливий елемент зображення залишається тим самим після проявки, або ж обробки у програмах. Але якщо ми, наприклад, домальовуємо щось у фотошопі, це, певно, слід класифікувати, як digital art”. (Тарас Бичко)

То обробляймо, чи ні?

Як було зазначено на початку статті, фоторедактори вже чимало років слугують вірними помічниками для фотографів, а отже, не слід нехтувати тими можливостями, які вони надають фотографові. Безперечно, конфлікт між первинною фотографією і її новітніми формами є і, навіть, у перспективі може загрожувати існуванню класичної фотографії. Та проблему складає не сама постобробка, але зловживання нею, яке дозволяє фотографам деградувати зі спокійною совістю. Очевидно, що деякі жанри фотографії не можуть обійтись без фотоманіпуляцій, а в деяких вони просто не будуть доречними. Врешті-решт, кожен вирішує сам для себе, чого очікувати від своїх робіт, що в них припустимо, а що – ні. Варто лишень розставити всі крапки над “і”, знати міру, зрозуміти, чи йдеться про фотографію, чи про щось інше. І фотографувати – із фотоапаратом в руках.